27 жовтня — День української писемності та мови.

 

За українську мову колись карали. Сьогодні за право говорити нею воюють. 27 жовтня — День української писемності та мови. І це привід згадати, скільки разів українську намагалися витіснити з освіти, книжок, культури та повсякденного життя.

Ось лише кілька історичних фактів.

1720 рік. Петро І видав указ, який обмежував друк українських книжок і вимагав узгоджувати церковні видання з російськими зразками.

1863 рік. Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською навчальні та релігійні книжки. Російська імперська влада стверджувала, що окремої української мови «не було, немає і бути не може».

1876 рік. Емський указ заборонив друк багатьох українських книжок, ввезення українських видань із-за кордону, театральні вистави та публічне виконання пісень українською.

1933 рік. Радянська влада розпочала перегляд українського правопису, усуваючи мовні особливості, які вважала проявами «націоналізму». У той самий період українських письменників, науковців і культурних діячів масово переслідували та репресували.

1958 рік. У СРСР ухвалили освітні зміни, які дозволяли батькам обирати мову навчання дітей. За умов фактичного привілейованого становища російської мови це сприяло подальшій русифікації шкіл.

А тепер — сьогодення

Росія знову намагається витіснити українську мову. На окупованих територіях запроваджує російські освітні програми, прибирає українські підручники, тисне на вчителів і змушує дітей навчатися за правилами держави-окупанта.

Українську мову переслідували тому, що вона зберігала окремішність народу, його історію, культуру та право на власну державу.

Попри століття заборон українська вистояла. Нею писали книжки, співали колискові, освідчувалися в коханні, виховували дітей. Її передавали наступним поколінням навіть тоді, коли влада намагалася зробити її непотрібною.

Сьогодні українською віддають бойові накази, пишуть листи з фронту, називають імена загиблих Героїв. І за право жити у своїй країні, зі своєю мовою та культурою українці платять страшну ціну.

Тож питання до вас: як ви вважаєте, після всього, що пережила українська мова, чи можна досі називати її захист «неважливим мовним питанням»?

Що таке ЕСЕ ?

 

Мова гідності (Дениско Наталія Миколаївна)

 

 

"Літературні штрафи" - короткі доброзичливі завдання, які повертають увагу до уроку. Вони не принижують учня, не впливають на оцінку. ( Наталія Дениско)

 

Вітаємо З 1 ВЕРЕСНЯ!

                                     

Академічна доброчесність — шлях до успіху

Академічна доброчесність: просто про складне .

Спробуємо пояснити це через прості життєві правила:

• Що це таке?

Академічна доброчесність — це гра за правилами в школі. Це коли ти навчаєшся чесно, поважаєш працю інших і пишаєшся своїми власними результатами.

• Головне правило: роби сам. Якщо береш чиюсь думку — скажи, чия вона.

• Чотири «НЕ» в школі:

1. Не списуй (це крадіжка чужих зусиль і обман самого себе).

2. Не підказуй (так ти заважаєш другу чи подрузі проявити себе та дізнатися, що вони насправді знають).

3. Не видавай чуже за своє (скачування рефератів чи творів з інтернету без змін — це плагіат).

4. Не користуйся шпаргалками чи телефонами під час самостійних і контрольних робіт.

Проста аналогія: уявіть спортсмена, який пробіг дистанцію на велосипеді, а медаль отримав за біг. Чи це чесна перемога? Ні. Так само і в навчанні: оцінка має показувати твої знання, а не твою здатність ховати телефон.

• Що це таке?

  

Притча про Урок, якого немає в підручниках.

 

Одного разу вчитель написав на дошці лише одне речення:

«Сьогодні я нічого вас не навчатиму».

Учні здивовано переглянулися.

— А контрольна буде? — запитав один.

— Ні.

— Нова тема?

— Теж ні.

Учитель узяв крейду й додав:

«Сьогодні ви навчите мене».

Потім він поклав крейду на стіл і сказав:

— Кожен із вас по черзі розповість про одну річ, якої не можна прочитати в підручнику.

Перший хлопчик сказав:

— Не можна сміятися з людини за те, що вона чогось не вміє.

Дівчинка додала:

— Треба помічати того, хто мовчить. Бо іноді мовчання — це не байдужість, а прохання про допомогу.

Інший учень сказав:

— Якщо мама сердиться, це не завжди означає, що вона перестала любити. Іноді вона просто дуже втомилася.

Діти говорили одне за одним.

Учитель слухав і нічого не записував.

Наприкінці один учень запитав:

— А чому ви нічого не записуєте? Це ж важливі речі.

Учитель усміхнувся:

— Бо найважливіші уроки не треба записувати в зошит. Їх треба записувати у свої вчинки.

Бо оцінку за ці знання не поставлять у щоденнику.

Її поставить життя.

Ми можемо закінчити школу, університет, прочитати сотні книжок і знати напам’ять безліч правил.

Але якщо не навчилися бути людьми — найважливішого уроку ми так і не пройшли.