Він писав, що життя безглузде, отримав Нобелівську премію та загинув у автомобілі з невикористаним квитком на поїзд у кишені.

 

4 січня 1960 року. Альбер Камю їхав у модному спортивному автомобілі Facel Vega свого видавця, повертаючись до Парижа після свят.

У його портфелі був невикористаний квиток на поїзд — він планував поїхати поїздом, але змінив думку в останній момент.

Автомобіль на великій швидкості врізався в дерево. Камю помер миттєво. Йому було 46 років.

Невикористаний квиток став символом абсурду, про який він писав усе своє життя: повна байдужість Всесвіту до наших планів, наших намірів, самого нашого існування.

Але до цього моменту Камю прожив життя, яке ствердило його філософію: стикаючись із безглуздим Всесвітом, ми повинні створювати сенс через те, як ми вирішуємо жити.

Він народився в 1913 році в Алжирі у настільки бідній сім'ї, що його родина не могла дозволити собі належним чином поховати його батька, Люсьєна Камю який загинув у битві на Марні в 1914 році, коли Альберту ледве виповнився рік.

Його мати, Катерина, була частково глухою і не вміла читати. Вона прибирала в будинках, щоб підтримувати їх живими.

Альбер виріс у двокімнатній квартирі в Белкурі, робітничому районі Алжиру, ділячи простір з матір'ю, бабусею та двома дядьками.

У нього не було нічого, окрім розуму, який не переставав ставити запитання.

Прозорливий учитель визнав його інтелект і допоміг отримати стипендію, відтак у свої двадцять років Камю вже вивчав філософію в Алжирському університеті, читав Ніцше, грав воротарем за місцеву футбольну команду та захворів на туберкульоз, який переслідував його все життя.

Саме тоді він почав писати про «абсурд», адже абсурд для Камю був не просто філософською теорією.

Це був життєвий досвід: спостерігати, як твій батько гине на війні, яка нічого не означає, зростати в бідності, поки колонізатори жили в розкоші, заражатися хворобою, яка може вбити тебе будь-якої миті без жодної причини.

Абсурд – це зіткнення між нашою відчайдушною людською потребою в сенсі та мовчазною відмовою Всесвіту його забезпечити.

Більшість людей, зіткнувшись із цим усвідомленням, або вчиняють самогубство, або вигадують втішну брехню (споживання, містика, ідеологія тощо).

Камю запропонував третій варіант: прийняти абсурд і жити все одно.

Живи повноцінно, пристрасно, бунтівно – не тому, що це має значення в якомусь космічному сенсі, а тому, що ти вирішив зробити це важливим.

У 1942 році він опублікував «Незнайомець», роман про людину, настільки відірвану від загальноприйнятого значення, що вона не плаче на похороні матері, а пізніше майже випадково стріляє в когось.

Головний герой, Мерсо, засуджений не за вбивство, а за те, що не виявив очікуваних емоцій, а суспільство не може терпіти того, хто бачить його обман.

Роман був опублікований під час нацистської окупації, коли Камю працював у Парижі будучи розлученим зі своєю дружиною Франсін та їхніми дітьми-близнюками, Катериною та Жаном, які застрягли в Алжирі.

Він не міг повернутися до них через війну. Тож він приєднався до Руху Опору і став редактором підпільної газети «Combat», яка публікувала антинацистські матеріали з величезним ризиком.

Якби його спіймали, його би стратили. Але Камю вважав, що навіть в абсурдному всесвіті деякі речі вимагають дій.

Фашизм був не лише філософськи неправильним — це була зрада людської гідності.

Після звільнення «Combat» стала популярною газетою, а Камю - одним із найвидатніших інтелектуалів Франції.

Він дружив із Жан-Полем Сартром, його колегою-екзистенціалістом, але потім у них стався один із найвідоміших інтелектуальних розривів в історії.

У 1951 році Камю опублікував книгу «Бунтар», стверджуючи, що революційне насильство, навіть виправдане благородними цілями, завжди зраджує власні принципи.

Вбивство людей заради створення кращого світу лише породжує ще більше вбивств.

Сартр, все більше наближаючись до марксизму та радянського комунізму, вважав це наївним та політично безвідповідальним.

Їхня дружба вибухнула жорстокими публічними есе: Сартр назвав Камю буржуазним та філософськи легковажним, а Камю звинуватив Сартра у виправданні сталінських ГУЛАГів.

Вони більше ніколи не розмовляли.

Тим часом Алжир палав, адже Рух за незалежність перетворився на насильство, зі звірствами з обох сторін.

Камю, нуар (французький алжирець) розривався: він виступав проти колоніалізму, але не міг підтримувати вбивства мирних жителів, включаючи власну матір, яка все ще жила в Алжирі.

Коли його попросили вибрати між справедливістю та матір'ю, він сказав: «Я вірю в справедливість, але я захищатиму свою матір перед справедливістю».

Це було чесне, болісне визнання того, що моральна чистота часто неможлива, коли на кону справжні люди, яких ти любиш.

У 1957 році, в 44 роки, Камю став одним із наймолодших лауреатів Нобелівської премії з літератури.

Шведська академія високо оцінила його роботу за «висвітлення проблем людської совісті в наш час».

Йому було незручно від цієї нагороди. Він вважав, що інші письменники заслуговують на неї більше.

Він знав, що його здоров'я погіршується, його шлюб був нестабільним, а його улюблений Алжир розривався на шматки у війні, яку він не міг вирішити.

Три роки потому його не стало.

У залишках знайшли рукопис незакінченого роману — «Перша людина», автобіографічний твір про його дитинство в Алжирі.

Книга була опублікована посмертно в 1994 році та розкрила ніжність, відсутню в його філософських творах: син, який намагається зрозуміти свою мовчазну матір, бідний хлопчик, вдячний за сонячне світло та море.

Його дочка Катерина пізніше сказала, що батько був найщасливішим граючись зі своїми дітьми, плаваючи і цмулячи цигарки на пляжі.

Філософ абсурду знаходив сенс у маленьких, звичайних моментах.

Це парадокс, який втілював Камю: життя абсурдне та безглузде, але саме тому кохання, краса та справедливість мають значення.

Саме тому, що Всесвіту байдуже, нам не має бути байдуже.

Саме тому, що ніщо нічого не означає, все, що ми вирішуємо цінувати, стає дорогоцінним.

Він колись написав: «Серед зими я виявив, що в мені є непереможне літо».

Альбер Камю розумів темряву краще за більшість. І він все одно обрав світло.

Він не вірив у космічну справедливість, божественні плани чи неминучий прогрес.

Він вірив у те, що люди вирішують бути порядними одне з одним, незважаючи на переконливі докази того, що ніщо не має значення.

Невикористаний квиток на поїзд говорить вам усе: життя випадкове, смерть довільна, і всі наші ретельно продумані плани вразливі до випадку.

Але як ви живете між народженням і смертю? Це єдине, що ви контролюєте.

А Камю жив, борючись з фашизмом, пишучи істини, які змушували людей почуватися незручно, люблячи своїх дітей, захищаючи свою матір і наполягаючи — всупереч усім філософським доказам — на тому, що людська гідність варта того, щоби її захищати.

Він помер раптово, безглуздо, абсурдно. Але жив свідомо, чуттєво й знаменито.

І в цьому, згідно з його власною філософією, і полягала вся суть.