Уявіть собі Париж, 21 серпня 1911 року. Ви заходите до Лувру, щоб ще раз зустрітися з тією загадковою усмішкою, яка століттями не дає спокою світу. А її… немає. Порожня стіна. Картина зникла.
Так почалася історія, яку назвали «крадіжкою століття». Викрадач - Вінченцо Перуджа, 30-річний скляр, що працював у Луврі. Він просто сховався в шафі музею, дочекався ночі й виніс «Мону» під білим халатом. Перуджа казав: «Я лише хотів повернути її в Італію».
Світ був приголомшений. Газети змагалися в заголовках, натовпи стікалися до Лувру — подивитися не на картину, а на слід від неї. Два роки знадобилося, аби «Мона Ліза» повернулася додому: злодія зловили у Флоренції, коли він намагався продати шедевр антиквару.
Але на цьому пригоди Джоконди не закінчилися. Вона ніби притягує до себе історії, немов магніт. У 1956 році відвідувач кинув камінь у скло — пошкодив фарбу біля ліктя. Того ж року інший чоловік спробував ударити картину ножем. У 1974-му її облили червоною фарбою в Токіо. А в 2022-му активіст у костюмі бабусі вирішив пригостити Джоконду… тортом зі збитими вершками.
І щоразу вона виходила з цих історій непереможною. Бо нині — за куленепробивним склом. Усмішка, яка пережила злодіїв, ножі, каміння і навіть тістечко, дивиться на нас так само таємниче, як і п’ять століть тому.
Мабуть, тому «Мона Ліза» й стала легендою: не лише завдяки пензлю Леонардо, а й завдяки своїй драматичній біографії, сповненій дивакуватих пригод.
Немає коментарів:
Дописати коментар