Він писав, що життя безглузде, отримав Нобелівську премію та загинув у автомобілі з невикористаним квитком на поїзд у кишені.

 

4 січня 1960 року. Альбер Камю їхав у модному спортивному автомобілі Facel Vega свого видавця, повертаючись до Парижа після свят.

У його портфелі був невикористаний квиток на поїзд — він планував поїхати поїздом, але змінив думку в останній момент.

Автомобіль на великій швидкості врізався в дерево. Камю помер миттєво. Йому було 46 років.

Невикористаний квиток став символом абсурду, про який він писав усе своє життя: повна байдужість Всесвіту до наших планів, наших намірів, самого нашого існування.

Але до цього моменту Камю прожив життя, яке ствердило його філософію: стикаючись із безглуздим Всесвітом, ми повинні створювати сенс через те, як ми вирішуємо жити.

Він народився в 1913 році в Алжирі у настільки бідній сім'ї, що його родина не могла дозволити собі належним чином поховати його батька, Люсьєна Камю який загинув у битві на Марні в 1914 році, коли Альберту ледве виповнився рік.

Його мати, Катерина, була частково глухою і не вміла читати. Вона прибирала в будинках, щоб підтримувати їх живими.

Альбер виріс у двокімнатній квартирі в Белкурі, робітничому районі Алжиру, ділячи простір з матір'ю, бабусею та двома дядьками.

У нього не було нічого, окрім розуму, який не переставав ставити запитання.

Прозорливий учитель визнав його інтелект і допоміг отримати стипендію, відтак у свої двадцять років Камю вже вивчав філософію в Алжирському університеті, читав Ніцше, грав воротарем за місцеву футбольну команду та захворів на туберкульоз, який переслідував його все життя.

Саме тоді він почав писати про «абсурд», адже абсурд для Камю був не просто філософською теорією.

Це був життєвий досвід: спостерігати, як твій батько гине на війні, яка нічого не означає, зростати в бідності, поки колонізатори жили в розкоші, заражатися хворобою, яка може вбити тебе будь-якої миті без жодної причини.

Абсурд – це зіткнення між нашою відчайдушною людською потребою в сенсі та мовчазною відмовою Всесвіту його забезпечити.

Більшість людей, зіткнувшись із цим усвідомленням, або вчиняють самогубство, або вигадують втішну брехню (споживання, містика, ідеологія тощо).

Камю запропонував третій варіант: прийняти абсурд і жити все одно.

Живи повноцінно, пристрасно, бунтівно – не тому, що це має значення в якомусь космічному сенсі, а тому, що ти вирішив зробити це важливим.

У 1942 році він опублікував «Незнайомець», роман про людину, настільки відірвану від загальноприйнятого значення, що вона не плаче на похороні матері, а пізніше майже випадково стріляє в когось.

Головний герой, Мерсо, засуджений не за вбивство, а за те, що не виявив очікуваних емоцій, а суспільство не може терпіти того, хто бачить його обман.

Роман був опублікований під час нацистської окупації, коли Камю працював у Парижі будучи розлученим зі своєю дружиною Франсін та їхніми дітьми-близнюками, Катериною та Жаном, які застрягли в Алжирі.

Він не міг повернутися до них через війну. Тож він приєднався до Руху Опору і став редактором підпільної газети «Combat», яка публікувала антинацистські матеріали з величезним ризиком.

Якби його спіймали, його би стратили. Але Камю вважав, що навіть в абсурдному всесвіті деякі речі вимагають дій.

Фашизм був не лише філософськи неправильним — це була зрада людської гідності.

Після звільнення «Combat» стала популярною газетою, а Камю - одним із найвидатніших інтелектуалів Франції.

Він дружив із Жан-Полем Сартром, його колегою-екзистенціалістом, але потім у них стався один із найвідоміших інтелектуальних розривів в історії.

У 1951 році Камю опублікував книгу «Бунтар», стверджуючи, що революційне насильство, навіть виправдане благородними цілями, завжди зраджує власні принципи.

Вбивство людей заради створення кращого світу лише породжує ще більше вбивств.

Сартр, все більше наближаючись до марксизму та радянського комунізму, вважав це наївним та політично безвідповідальним.

Їхня дружба вибухнула жорстокими публічними есе: Сартр назвав Камю буржуазним та філософськи легковажним, а Камю звинуватив Сартра у виправданні сталінських ГУЛАГів.

Вони більше ніколи не розмовляли.

Тим часом Алжир палав, адже Рух за незалежність перетворився на насильство, зі звірствами з обох сторін.

Камю, нуар (французький алжирець) розривався: він виступав проти колоніалізму, але не міг підтримувати вбивства мирних жителів, включаючи власну матір, яка все ще жила в Алжирі.

Коли його попросили вибрати між справедливістю та матір'ю, він сказав: «Я вірю в справедливість, але я захищатиму свою матір перед справедливістю».

Це було чесне, болісне визнання того, що моральна чистота часто неможлива, коли на кону справжні люди, яких ти любиш.

У 1957 році, в 44 роки, Камю став одним із наймолодших лауреатів Нобелівської премії з літератури.

Шведська академія високо оцінила його роботу за «висвітлення проблем людської совісті в наш час».

Йому було незручно від цієї нагороди. Він вважав, що інші письменники заслуговують на неї більше.

Він знав, що його здоров'я погіршується, його шлюб був нестабільним, а його улюблений Алжир розривався на шматки у війні, яку він не міг вирішити.

Три роки потому його не стало.

У залишках знайшли рукопис незакінченого роману — «Перша людина», автобіографічний твір про його дитинство в Алжирі.

Книга була опублікована посмертно в 1994 році та розкрила ніжність, відсутню в його філософських творах: син, який намагається зрозуміти свою мовчазну матір, бідний хлопчик, вдячний за сонячне світло та море.

Його дочка Катерина пізніше сказала, що батько був найщасливішим граючись зі своїми дітьми, плаваючи і цмулячи цигарки на пляжі.

Філософ абсурду знаходив сенс у маленьких, звичайних моментах.

Це парадокс, який втілював Камю: життя абсурдне та безглузде, але саме тому кохання, краса та справедливість мають значення.

Саме тому, що Всесвіту байдуже, нам не має бути байдуже.

Саме тому, що ніщо нічого не означає, все, що ми вирішуємо цінувати, стає дорогоцінним.

Він колись написав: «Серед зими я виявив, що в мені є непереможне літо».

Альбер Камю розумів темряву краще за більшість. І він все одно обрав світло.

Він не вірив у космічну справедливість, божественні плани чи неминучий прогрес.

Він вірив у те, що люди вирішують бути порядними одне з одним, незважаючи на переконливі докази того, що ніщо не має значення.

Невикористаний квиток на поїзд говорить вам усе: життя випадкове, смерть довільна, і всі наші ретельно продумані плани вразливі до випадку.

Але як ви живете між народженням і смертю? Це єдине, що ви контролюєте.

А Камю жив, борючись з фашизмом, пишучи істини, які змушували людей почуватися незручно, люблячи своїх дітей, захищаючи свою матір і наполягаючи — всупереч усім філософським доказам — на тому, що людська гідність варта того, щоби її захищати.

Він помер раптово, безглуздо, абсурдно. Але жив свідомо, чуттєво й знаменито.

І в цьому, згідно з його власною філософією, і полягала вся суть.

 

 

Цікаво!

 Коли ми беремо слухавку, ми говоримо "Алло", а що це за слово, ніхто не знає.

"Алло !" - це ім'я людини.

Це "Маргарет Алло", наречена телефонного винахідника Грехема Белла.

Це було перше слово, яке він промовив під час початкової перевірки свого винаходу.

І з того часу це слово використовується як відкриття будь - якого телефонного дзвінка по всьому світу.

27 жовтня - День української писемності та мови

 

Для роздумів!

 

 

Читання - це танець розуму - кожна сторінка новий крок, кожна історія - ритм, який рухає душу.

 

Вітаю!!! З Днем знань! 💙📚

 

Нехай цей навчальний рік буде:

Цікавим — щоб кожен день приносив відкриття
Плідним — щоб знання ставали опорою для майбутнього
Добрим — щоб поруч завжди були підтримка й дружба

Пам’ятаймо: знання — це сила, яка допомагає змінювати світ на краще!
Хай вони завжди ведуть до світла, мрій і впевнених кроків уперед.

 Автор Катерина Сверба

Все реакц

3,1 тыс.

Правила безпеки перед школою: нагадайте дітям!

 Ювенальна поліція України нагадує: перед початком навчального року обговоріть із дитиною прості правила безпеки

Дорога до школи – переходь лише пішохідним переходом, будь уважним біля дороги.

Під час повітряної тривоги – негайно йди до укриття, слухай дорослих.

Небезпечні предмети – не торкайся незнайомих речей, одразу повідом дорослих.

Спілкування з людьми – не приймай подарунків і не йди з незнайомцями.

Дружба у класі – поважай однокласників, булінг – неприпустимий!

Пам’ятай – у разі небезпеки звертайся до батьків, учителів, поліцейських 102.

Безпека починається з простих правил.

Нехай 1 вересня буде радісним і мирним для кожної дитини!

ПРИТЧА ПРО ЧОТИРИ СВІЧКИ: ЧИТАЄТЬСЯ ЗА ОДНУ ХВИЛИНУ, А КОРИСНА НА ВСЕ ЖИТТЯ.

 Чотири свічки спокійно горіли і потихеньку танули. Стояла така тиша, що було чути, як вони розмовляють.

Перша сказала:

- Я - Спокій... На жаль, люди не вміють мене зберігати. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути! I вогник цієї свічки згас.

Друга ледь чутно промовила:

- Я - Bipa ... На жаль, я нікому не потрібна. Люди не хочуть нічого слухати про мене, тому мені немає сенсу горіти далі.

Ледве вона замовкла, як подув легкий

вітерець і загасив свічку. Третя свічка засмутилася:

- Я - любов... У мене більше немас сил підтримувати свій вогник. Люди не цінують мене і не розуміють. Вони ненавидять навіть тих, хто їх любить, а найбільше своїх близьких - сказала вона і згасла.

Раптом до кімнати зайшов хлопчик і побачивши три згаслі свічки, злякано закричав:

- Що ви робите!? Ви повинні горіти, я боюся темряви! - плакав він.

Четверта свічка промовила:

- Не бійся і не плач! Поки я горю, завжди можна запалити інші три свічки. Адже я - Надія.

Нехай вогонь Надії завжди горить у вашій душі!

Пригоди Джоконди

 Уявіть собі Париж, 21 серпня 1911 року. Ви заходите до Лувру, щоб ще раз зустрітися з тією загадковою усмішкою, яка століттями не дає спокою світу. А її… немає. Порожня стіна. Картина зникла.

Так почалася історія, яку назвали «крадіжкою століття». Викрадач - Вінченцо Перуджа, 30-річний скляр, що працював у Луврі. Він просто сховався в шафі музею, дочекався ночі й виніс «Мону» під білим халатом. Перуджа казав: «Я лише хотів повернути її в Італію».

Світ був приголомшений. Газети змагалися в заголовках, натовпи стікалися до Лувру — подивитися не на картину, а на слід від неї. Два роки знадобилося, аби «Мона Ліза» повернулася додому: злодія зловили у Флоренції, коли він намагався продати шедевр антиквару.

Але на цьому пригоди Джоконди не закінчилися. Вона ніби притягує до себе історії, немов магніт. У 1956 році відвідувач кинув камінь у скло — пошкодив фарбу біля ліктя. Того ж року інший чоловік спробував ударити картину ножем. У 1974-му її облили червоною фарбою в Токіо. А в 2022-му активіст у костюмі бабусі вирішив пригостити Джоконду… тортом зі збитими вершками.

І щоразу вона виходила з цих історій непереможною. Бо нині — за куленепробивним склом. Усмішка, яка пережила злодіїв, ножі, каміння і навіть тістечко, дивиться на нас так само таємниче, як і п’ять століть тому.

Мабуть, тому «Мона Ліза» й стала легендою: не лише завдяки пензлю Леонардо, а й завдяки своїй драматичній біографії, сповненій дивакуватих пригод.

Русалочка — героїня казки Ганса Крістіана Андерсена

 На березі копенгагенської гавані, де хвилі м’яко б’ються об каміння, сидить дівчина. Вона дивиться вдалечінь, ніби чекає когось, хто ніколи не повернеться. Це Русалочка — бронзова героїня казки Ганса Крістіана Андерсена, чия історія вже понад століття зворушує серця людей у всьому світі.

Її поява в місті почалася з натхнення. У 1909 році Карл Якобсен, власник пивоварні Carlsberg, відвідав балет за мотивами «Русалочки» й настільки захопився виставою, що вирішив подарувати Копенгагену пам’ятник. Скульптором став Едуард Еріксен. Для голови він узяв риси балерини Еллен Прейс, яка виконувала головну партію, а для тіла позувала його власна дружина Еліна. Так народився образ — ніжний і водночас сильний.

У серпні 1913 року Русалочка вперше «сіла» на свій камінь. І хоча висота статуї лише 1,25 м, вона швидко стала символом Данії. До неї приїжджають мільйони туристів, аби побачити цю тиху, замислену постать, що нагадує про силу мрії та ціну кохання.

Її доля була нелегкою: пам’ятник не раз пошкоджували, відбивали голову й руки, обливали фарбою. Але кожного разу Русалочку відновлювали, і вона знову зустрічала світанки на березі.

Сьогодні вона — не просто героїня казки. Це символ Копенгагена, який уособлює ніжність і водночас незламність. Русалочка й далі мовчки слухає шепіт хвиль, і кожен, хто приходить до неї, відчуває: у цій бронзі оживає романтика.

А ви знали ?

 А ви знали, що легендарний Ахіллес — герой «Іліади», син богині Фетіди, той самий непереможний воїн з п’ятою — за переказами спочиває на українській землі? Його останній притулок — невеликий острів посеред Чорного моря, знаний нині як Зміїний.

У давнину він мав інші імена. Греки називали його Λευκός — Білий, або «Острів Ахілла». За міфом, саме богиня Фетіда підняла цей шматок суші з моря, аби подарувати його своєму синові. Тут стояв храм Ахілла-Понтарха — покровителя моря й мореплавців. Усі, хто вирушав у далеку подорож, заходили сюди: приносили жертви, просили захисту й прихильності стихій.

Про острів писали Геродот, Овідій, Страбон і Пліній Старший. Він був важливою частиною античної культури Північного Причорномор’я. Руїни храму зберігалися ще в XIX столітті, доки їхні камені не використали для будівництва маяка. Але пам’ять про святиню й досі витає в морських вітрах довкола острова.

Свою назву «Зміїний» він отримав значно пізніше — через численних водяних змій, яких хвилі приносили з гирла Дунаю. У часи Османської імперії його звали «Фідонісі», а в XVIII столітті біля його берегів точилася морська битва.

І навіть у XXI столітті цей клаптик землі не втратив символічного значення. У серпні 2023 року українські прикордонники встановили на Зміїному державний знак — відновили справедливість і підтвердили: острів, що колись був храмом Ахілла, нині є символом української стійкості.

Зміїний — це не лише географічна точка. Це місце, де зустрічаються легенди і сучасність, античні боги і сучасні воїни, пам’ять і боротьба. І, можливо, коли хвиля накочується на скелі, то в її шумі ще можна почути кроки того, кого греки називали «швидконогим Ахіллесом».

Підписуйтесь на 50Plus. Цікаве кожного дня!